freya_victoria (freya_victoria) wrote in feminism_ua,
freya_victoria
freya_victoria
feminism_ua

Брук Боландер "Наші пазури можуть трощити галактики"

Від перекладачки, masha_belko:
"Hi there! As it has become clear that no #WMG sister marches are to be held in Ukraine, I decided to represent my country at least on the web. As a translator and nerd, I chose to do so by posting some translated feminist-themed speculative fiction online. The first title to spring to my mind was Our Talons Can Crush Galaxies by Brooke Bolander, a short story about something we all can relate to and someone we all can look up to as a role model. You can read its Ukrainian version below.
I sincerely thank Brooke for kindly allowing me to do this and freya_victoria for beta reading the first draft of the translation and providing some invaluable advice."


НАШІ "ПАЗУРИ МОЖУТЬ ТРОЩИТИ ГАЛАКТИКИ"
Це історія не про те, як він мене убив, дідька лисого.
Як хочете подібної маячні, довго шукати не треба; довкола неї, довкола любовно деталізованих описів жінок, яких ґвалтують, мордують, залишають валятись у грязюці, поки ті схлипують, обертається половина сучасних людських медій. Різники, ґвалтівники, сталкери, серійні вбивці. Їхні імена, як реальних, так і вигаданих, друкують триметровими літерами на кіноафішах і рекламі у метро; це мертві, зручні сюжетні сходинки, якими можуть видиратися лиходії. Героям дістаються імена; вбивцям дістаються імена; жертвам дістаються зроблені великим планом кадри їхніх розрізаних грудних кліток посеред автопсії, кривавих обрубків на тому місці, де колись кріпилися їхні крила, поки спантеличені коронери спантеличено телефонують іще більш спантеличеним кураторам місцевих музеїв. Їх розчленовують, їх обговорюють, але їм не дістаються ні імена, ні історії, які пам’ятають глядачі.
Тож ні. Вам не дістанеться опис того, як він заскочив мене зненацька, місця, де він це зробив, того, хто, можливо, насолив йому, коли він був хлопчиськом, і довів до таких жахів (ніхто), чи дедалі більш неврівноваженої поведінки, яку копи раніше списували на здебільшого нешкідливі дивацтва милого молодика з доброї родини. Ніякої бійки в лісах, ніякої крові під нігтями, ніяких річок, замкнених скринь чи телефонних карток у горлі. Було темно, було погано, і я звала своїх сестер мовою, яка вже була мертвою, коли левиці-наречені Вавилона ще ходили за міськими воротами. Ось. Ось усе, що ви матимете, і це я ще щедра. Прошу, щоб вам повилазило.
Однак ось що я вам таки розповім. Зволікати не буду.
• Він не знав, що я таке, аж поки не впорався. Він не відчував ані жалю, ані цікавості, оскільки його слід було втопити після народження. Я була лише товаром для нього раніше та лише аномалією для нього опісля.
• Поки він відтинав мені крила, моє мідне пір’я різало йому кінчики пальців і долоні.
• Цього століття я гралася у смертну, тому що обожнюю цигарки та шаурму, а шаурму легше замовляти, якщо від вашого пронизливого вереску не божеволіє кур’єр. Смертність у невеликих дозах – це весело. Вона дуже справжня, дуже буденна та приземлена. Колискові, латаття, літні зливи, а ще практично ніхто не намагається відтяти вам голову через якесь дебільне героїчне зобов’язання перед богами. Як хочеться посидіти на дупі та почитати книжку, вас ніхто не засуджує. А ще шаурма.
• Справа ще не завершилась, а мій дух уже щез, повернувся до Гнізда, повернувся до Яйця. Мої сестри квоктали, воркотали й тихенько лаялися. Вони висиділи мене своїми великими пернатими задами, як і багато разів до того, як я багато разів робила це для них. Сестри мусять піклуватися одна про одну. Ми маємо лише одна одну, а вічність без любові – це довга нудна каторга.
• Я вилупилася знову. Я махнула крилами, й урагани зрівняли міста з землею в шести різних реальностях. Можливо, я була трішечки, ось стілечки зла, що аж капець.
• Можливо, я плакала. Втім, про це вам теж не випаде нагода дізнатися.
• Ми кинулися назад у смертний вимір під звук автомобіля «Мерк’юрі-Кугуар» 1967 року, що ожив на порожньому путівці; одна сестра була на передньому сидінні, три – ззаду, а я – за кермом, затиснувши між гострими зубами цигарку. В цих старих машинах можна вмістити величезний розмах крил, звісно, якщо знати, як правильно складати реальність.
• На цих ґрунтових дорогах легко загубитися, та мої старі крила покликали нас із його горища. Ми не загубилися.
• Коли ми опинилися на під’їзній дорозі до його дому, він був один; під нашими колесами кісткою хрустів гравій. Він мав вогнепальну зброю. Він замкнув двері на засув. Механізми спрацювали перед нами; зброю ми в нього забрали.
• Чи плакав він? Атож. Як мале дитя, бляха-муха.
• Я не знав, що ти таке, казав він. Я не знав. Я просто хотів привернути твою увагу, а ти на мене навіть не дивилася. Я спробував усе.
• Що ж, малий, кажу я, загасивши цигарку об його фамільний килим у квіточку, тепер ти вже точно її привернув.
• Наші пазурі можуть трощити галактики. Від наших пісень чорним дірам сняться кошмари. Леза наших пір’їн ламають місячне світло на срібне павутиння та всесвіти на паралелі. Чи розчленували ми його? Та ну вас. Не задавайте дурних питань.
• Чи вбили ми його? Гм-м. У певному сенсі. В іншому сенсі його фізична оболонка говорить на великій ділянці простору та часу, благаючи припинити його існування в якості розмазаного по дорозі трупа, що ніяк не дістанеться місця спочинку. Семантика, еге ж? Я не маю бажання грати словами чи думати про це більш, ніж треба.
Все одно. Як я сказала ще на самому початку, це не історія про те, як він мене убив. Це історія про те, як раптове торнадо зруйнувало один самотній дім і забрало перспективного молодика з доброї родини, полишивши місцевим таємницю, над якою вони можуть чухати собі потилиці наступні двадцять років. Це історія про те, як у морзі неподалік з’явився труп невідомої, зі спини якої ніби стирчали обрубки крил і яка так і лишилася нічиєю та безіменною. Це історія про те, як ми з сестрами одержали «Мерк’юрі-Кугуар» 1967 року, яким і досі час від часу подорожуємо, опиняючись на смертному боці битого шляху.
Ви не можете пам’ятати моє ім’я, враховуючи те, що я не маю такого імені, яке ви могли б вимовити чи збагнути. Важливими завжди є історії: які саме розповідають, які саме присвоюють, які саме лишаються в канаві, непомічені та знехтувані. Це моя історія, а не його. Вона належить мені, й вона лише моя. Я співатиму її на останньому засохлому дереві на останній планеті, постраждалій від вибуху наднової, після того, як ентропія згорне всі світи та всі місця й не залишиться нічого, крім вицвілих цукеркових обгорток. Її співатимемо ми з сестрами – всі водночас, усі разом, звук буде подібним до праведного крику всіх забутих, заглушених горлянок у залах Вічності, – і це буде остання історія в усьому Сущому, перш ніж світло нарешті згасне, а віконниці бахнуть.


Оригінал

Tags: литература, насилие, насильство
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 3 comments