March 18th, 2017

Софія Русова

Народилась Софія Федорівна Русова на Чернігівщині в селі Олешня у1856 року. У спогадах вона писала, що мати її була французького поход­ження, батько хоч і мав шведських предків, був гарячим російським патрі­отом. Після реформи 1861 р. сім’я Ліндфорсів переїхала до Києва. Тут Со­фія вступила до 3 класу Фундуклеївської гімназії і закінчила її з золотою медаллю у п’ятнадцять років. Духовно Софія була близька з старшою сес­трою Марією. Вона замінила їй матір, яка рано пішла з життя. Захоплення грою на фортепіано, традиційні світські розваги заповнювали життя дівчи­ни. Однак усе змінилося у січні 1871 p., коли несподівано помер батько. “Зоставшись сиротами після смерті гаряче любимого батька, ми взялись за справу тоді нову, улаштування першого дитячого садка та віддали їй усі свої сили...” Тут слід зазначити, що деякий педагогічний досвід у Марії вже був: ще у 1861 р. в Олешні вона влаштувала школу для сільської мо­лоді; а в кінці 60-х років допомагала організувати в Києві перші притулки для дітей робітників. Але розуміючи свою загальну непідготовленість для такої праці сестри Ліндфорс поїхали по науку до Петербургу.
У цей час Софія стала перед дилемою: вступити до Петербурзької кон­серваторії, присвятити себе грі на фортепіано чи обрати школу. Дівчина віддала перевагу школі, хоча, як потім сама згадувала, досить часто шкодувала.
Незважаючи на молодість претендентки (Софії було тільки п’ятнад­цять років), куратор шкільної округи Антонович дав дозвіл на відкриття першого дитячого садка у Києві. І 1 вересня 1871 р. цей приватний заклад прийняв близько 20 вихованців, переважно дітей інтелігенції48. Його вихо­ванками стали і доньки Старицьких. Сестри Ліндфорс не належали до української громади - це були культурні діячки інтернаціонального типу. Вони провели все дитинство в селі на Чернігівщині, Україна - хоча і через вікна панського дому - була їм близька і рідна. Знайомство з родиною Старицьких мало вирішальний вплив на життя Софії Русової. “В батькі­вському домі, - писала С.Русова, - спілкування російською та французь­кою мовами, а завдяки Старицьким в родинне життя уперше вступив свідо­мий український елемент,- вступив, але не запанував одразу”. При спри­янні відомого письменника, Софія знайомиться з визначними українськи­ми діячами Павлом Чубинським, Миколою Лисенком, Михайлом Драгомановим, Оленою Пчілкою та іншими. Був серед них і Олександр Олексан­дрович Русов. “Він перший,- згадувала Софія Федорівна,- відкрив мені красу української народної поезії, заговорив до мене українською мовою, і без промов та роз’яснень збудив у мені ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця і керувала моїми політичними виступами, всією моєю працею довгі літа”.
У 1874 р. Софія вийшла заміж за Олександра Русова - людину високоос­вічену, статиста, етнографа, закоханого в поезію Шевченка. “Дня 30 серпня 1874 року ми повінчалися в церкві св. Симеона... Лисенко заграв мені чудо­вий свій твір, рапсодію на пісню “Золоті ключі”, що її мені присвятив. Це був єдиний, але чудовий весільний подарунок”, - згадувала С.Русова.
Дивовижною була подорож молодих Русових, не подорож - подвиг. Стара українська громада вирішала видати новий, без цензурних скоро­чень, “Кобзар” Шевченка, й саме Русовим запропонували цю справу. У нелегкий для України час, коли пролунала фраза царського міністра: “Ни­какого малоросейского языка нет...” - Русови виїхали до Праги і таки виддрукували усього “Кобзаря”, самі здійснюючи коректуру й вичитку.
Collapse )

Людмила Старицька-Черняхівська

Талановиті історичні драми, прозаїчні твори, переклади подарувала українській літературі жінка великого серця, невичерпної енергії, громадсь­ка діячка, донька Михайла Старицького Людмила Старицька-Черняхівська (1869 - д.см. невідома). “Як організатор, промовець, пропагандист ук­раїнського слова, - писала Зінаїда Мірна, - їй не було рівних серед жінок”.
Письменник Чаговець називав її “українським соловейком”. Її перу належать мемуари про людей, яких близько знала і які впливали на її духовне становище, зростання як письменниці, - Лесю Українку, Миколу Лисенка, Ганну Барвінок, Володимира Самійленка, Михайла Старицького.
Народилася Людмила Старицька у Києві 1869 року. Батько її дворя­нин Михайло Старицький рід свій вів від Іоана III князя Старицького, мати, Софія Віталіївна Лисенко рід свій вела від поплічника Богданового полковника Лисенка-Вовчури. Весну-осінь родина проводила у своєму селі Кордашівка на Поділлі, а кілька зимових місяців перебували у Києві. І в Києві, а ще більше на селі господа Старицьких ставала центром збору громадсь­ких діячів, молоді. “Цілі родини, - писала Людмила Старицька в автобіог­рафії, - приїздили до нас на село, товариші батькові, члени “Старої Грома­ди” зі своїми родинами, і сила якихось бідних студентів, вдів, дівиць, що не мали куди приткнутися. Пам’ятаю, що за стіл не сідало менше, як 30-40 душ. У нас було велике помешкання, і тут щовечора збиралася сила людей. Публіка це була все українська і, кажучи загалом, ліберальна. Атмосфера в нашій родині була цілком демократична, глибоко національна і глибоко культурна. Може тому, що батьки мої були заможні і незалежні люди, а може, тому, що і батько мій, і мама моя були надзвичайно веселої при­вітливої вдачі, гостинні, щирі - наша господа була на той час осередком українського житгя і тут виникали й здійснювалися і плани відродження українського театру, і різні видання, і нарешті перша українська школа, яку батько мій організував у Кайдашівці. Коротко мовлячи, в цій хаті було золоте джерело творчості, а хто з дитячих років п’є з нього, той не забуде його до кінця життя”. Вихованням дітей займався сам М. Старицький,
вчив української, французької, німецької мови і до восьми років Людмила отримувала домашнє виховання. Разом з тим, історичні документи засвід­чують, що доньки Старицького певний час виховувалися і у приватному дитячому садку, який відкрили сестри Ліндфорс у Києві 1871 року. Коли Людмилі виповнилося вісім років, батьки відвезли її разом з старшою сестрою на навчання в пансіон Криницької. Це стало важким випробуванням для дівчат, вихованих на демократичних засадах в селянському оточенні. “З привільного селянського життя, - згадувала Людмила Старицька, - в пансіон з його суворою дисципліною: нас одвезли, залишили нам з сест­рою цілі скрині солодощів і т.п., та й поїхали додому, а ми залишилися самі
в чужому й ворожому оточенні. Балакали ми з сестрою по-українські, і тому всі в пансіоні почали зразу глузувати з нас. Нас називали всі “хохлушка­ми” і “мужичками”. Коли все замирало в пансіоні, я плакала, накривши голову ковдрою”.
Collapse )