Mary Xmas (maryxmas) wrote in feminism_ua,
Mary Xmas
maryxmas
feminism_ua

интересные новости

из узкопрофильной рассылки:

СБУ интересуется деятельностью Лa Страды
Сегодня в офис «Ла Страды» позвонили из СБУ и пригласили на встречу. По словам представителя СБУ их интересует информация о деятельности Центра, в частности вопросы оказания помощи потерпевшим от торговли людьми.
Встреча состоится завтра, вне территории офиса.


зы.
в Галицькому дискусійному клубі підняли контроверзійну тему -- про правдиву галицьку родину:
Що таке традиційна галицька родина? Основа суспільства чи кубло патологій?

цитата:
Жінка в галицькій родині, як і в усьому українському суспільстві, займає своє особливе місце і всупереч застільній риториці воно далеко не почесне. Хлопчик ще з періоду статевого дозрівання дізнається, що жінка – це просто баба. В багатьох гуцульських селах жіноцтво досі називають челяддю. Теща і свекруха надалі залишаються вагомим родинним чинником – в одному випадку як фактор рівноваги, в іншому як елемент деструкції. Скільки зневажливих, принизливих, несправедливих окреслень чує жінка на свою адресу щодня вдома (а також на роботі, на вулиці)?

серед учасниць дискусії --

Оксана Кісь
Без паніки: традиційної галицької родини не існує.


Традиційної галицької родини не існує, як не існує традиційного суспільства, у межах якого міг би функціонувати цей суспільний інститут. Традиційної галицької родини не існує, бо яку саме Галичину маємо на увазі? Галичина (навіть етнічно, соціально, політично, географічно) була і є вкрай строкатою і неоднорідною, а нині вона взагалі до певної міри віртуальне поняття.
читати далі..

Традиційної галицької родини не існує як не існує чогось такого як „українська жінка", „справжній козак", чи скажімо „історична правда". Усе це не більше, ніж поетичні метафори, порожні поняття, або ж міти, оперувати якими зручно хіба що митцям чи демагогам. То ж коли нам ходить про розуміння тих процесів, що діються нині в українському суспільстві на рівні функціонування інституту сім'ї – тоді нам доведеться орудувати більш конкретними категоріями.

То ж зосередьмося на інституті сім'ї в сучасній (пострадянській) Україні.

Аби не дискутувати про дефініції, скористаймося тою, яка чинна у правовому полі України. „Сімейний Кодекс України" (2002), у Ст. 3 пропонує таке визначення:
1. Сім'я є первинним та основним осередком суспільства.
2. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з
ними не проживає.
3. Права члена сім'ї має одинока особа.
4. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Прикметно, що зідно нашого законодавства сім'я не є виключно спілкою, що грунтується на кровній спорідненості та/чи шлюбі.

Важко не помітити галас, який зчиняють навколо кризи (чи навіть руйнування) цієї інституції у зв'язку з процесом депопуляції в Україні демографи, політики, та інша стурбована прийдешнім української нації громадськість. Та чи є у нас підстави для паніки? Принаймні більшої паніки, аніж у наших європейських та пострадянських сусідів?

Спробуймо зберігати холоднокровність та міркувати раціонально, оперуючи більш-менш надійними фактами. На щастя, їх у великій кількості постачають нам ті ж таки демографи, соціологи та інші фахівці з „народонаселення", а також уповноважені державні служби. Мабуть, для нашої зручності їх було зібрано та систематизовано групою експертів у (понад 220 сторінок) документі під назвою „СТАНОВИЩЕ СІМЕЙ В УКРАЇНІ (за підсумками 2000-2009 років). Щорічна державна доповідь Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище сімей та стан реалізації державної сімейної політики", та опубліковано наприкінці 2010. Саме на представлених у ній даних ґрунтуються наші висновки.

Факт перший. Українці все ще активно одружуються і створюють нові сім'ї.
Українці засвідчують стало високий рівень шлюбності – до 300-400 тис. офіційних одружень на рік (окрім високосних); у 2007 Україна посіла друге місце в Європі (після Білорусії) за часткою нових шлюбів – 9 на 1000 осіб. Офіційно зареєстрований шлюб є основним способом оформлення відносин між чоловіком та жінкою в Україні, водночас кожна десята шлюбна пара живее «на віру».
Попри загалом високий рівень розлучень (Україна – у трійці європейських «лідерів», вкупі з Росією та Білоруссю), простежується тенденція до зниження числа розлучень: у 2000 – 197 тис. (4 на 1000 осіб), а в 2009 – 145 тис (3.2 на 1000 осіб).

Факт другий. Українські жінки все ще народжують дітей
Від початку тисячоліття спостерігається стала тенденція до зростання рівня народжуваності: сумарний показник народжуваності в Україні у 2009 складав 1.46 дитини (у міських поселеннях – 1.33, а у сільській місцевості – 1.78), тоді як у 2000 році – 1.11 дитини. А що у Галичині сільський люд все ще переважає – то у нашому краї ситуація ще більш оптимістична, аніж „в середньому по палаті". Зважте, у Європі цей показник також невисокий – 1.8 дитини на жінку репродуктивного віку.
Водночас традицію багатодітності в Україні безповоротно втрачено (як і в Європі загалом). У більшості сімей є лише 1 дитина ( 72,3 % сімей, які мають дітей), лише кожна четверта (24,1 %) має дві дитини, а сім'ї з трьома й більше дітьми є рідкісними (до 3,6 %). Головною умовою, за якої як чоловіки, так і жінки розглядали би питання про народження дитини, є підвищення матеріального добробуту. Дослідники зхарактеризують сучасну українську сім'ю (за ціннісними орієнтаціями подружжя) як дітоцентриською, оскільки подружжя вбачає смисл своєї життєдіяльності у народженні і вихованні дітей.
Попри істерію, яку невтомно нагнітають поборники суспільної моралі навколо проблеми абортів, факти засвідчують дуже стрімке скорочення числа абортів : від 1990 до 2008 щорічна кількість переривань вагітності зменшилася у 6 разів (від 1.2 млн. до 202 тис.).

Факт третій. Сім'я як соціальний інститут - все ще актуальна і важлива цінність для українців.
Загалом, і для жінок, і для чоловіків створення сім'ї та щастя власних дітей є провідними в структурі загальних цінностей. Українці – другі (після угорців) серед 24 європейських, які вважають, що «сім'я має бути головним пріоритетом у житті як чоловіка, так і жінки» (середній бал 4,48 з 5 можливих).
За рівнем довіри у населення сім'я займає перше місце серед усіх соціальних інститутів. Індекс довіри до неї складав 4,6 % ( 5 можливих), тоді як індекс довіри до церкви – 3,5 %, до засобів масової інформації – 2,9 %, до уряду – 2,4 %.
Серед самотніх частка тих, хто вважає себе щасливим, менша, ніж серед тих, хто проживає у складі сім'ї (відповідно близько 60% та 80%).

Таким чином можемо з полегшенням зітхнути: сім'я в Україні як базовий соціальний інститут продовжує існувати та виконувати важливі функції (насамперед, рекреаційну та репродуктивну).

Сім'я справді вкрай важлива для українців, і саме прагненням зберегти непорушним цей останній бастіон, на мою думку, зумовлена особлива тривожність з приводу загроженості цього інституту, яку ми спостерігаємо. Світ змінюється так стрімко і так болісно, пристосуватися до цих змін коштує величезного напруження, яке не кожен здатен витримати наодинці, тому сім'я справді видається останнім прихистком. Але чи він все ще задовольняє нашим нинішнім потребам? Інакше кажучи, які саме прикмети традиційного сімейного укладу українців насправді життєздатні, збереглися і варті підтримки в сучасній Україні?

Пригадаймо основні параметри традиційної української сім'ї, опираючись на дослідження етнографів. Отже, на середину ХІХ ст. серед українців переважала нуклеарна (батьки з неодруженими дітьми), гетеросексуальна моногамна (один чоловік та одна дружина), патрилокальна (місце проживання визначає чоловік), патріархальна (чоловік є головою, жінка посідає підлегле та другорядне становище) сім'я.
При цьому важливо пам'ятати, що абсолютна більшість українців (близько 90% на кінець 19 ст.) традиційно були селянами, вели переважно натуральне господарство і сповідували християнство. Моноетнічність (етнічна герметичність) – одна з основин прикмет традиційної української сім'ї, і фактор етнічного походження ще й досі залишається важливим, попри імператив мультикультурності у глобалізованому світі.

Не треба бути демографом, що розуміти: більшість сучасних українців вже не селяни, бо навіть і ті що живуть у селах, не ведуть натурального господарства. Українці все ще переважно християни, але в урбанізованому середовищі релігійні практики видозмінюються і втрачають свою детермінуючу роль у формуванні стосунків. Нуклеарність та моногамія все ще актуальні.

Радикальні зміни в способі життя маси українців неминуче призвели і до змін в структурі сім'ї та сімейних ролях.
Традиціна сім'я була насамперед господарською одиницею – то ж звично шлюби укладалися не по любові, а з розрахунку. Нині, як свідчать дослідження, шлюб як соціальний інститут ґрунтується на романтичній любові, бажанні мати дітей і не бути самотнім, знайти людину зі спільними поглядами та цінностям – саме ці чинники є головними мотивами вступу до шлюбу. Тому фактично, рекреаційна (фізичне та емоційне відновлення) та репродуктивна (народження і виховання нащадків) функції є нині першорядними для сім'ї як соціального інституту.

Ще раз: традиційна сім'я була насамперед господарською одиницею, і саме потреба раціонального використання її (обмежених) людських ресурсів зумовлювала гендерно-віковий розподіл господарських функцій та обов'язків між її членами. При цьому фактично, жіночі і чоловічі сімейно-господарські ролі були комплементарними і (що особливо важливо) майже однаково значущими. У нинійшніх обставинах – про яку комплементарність може йти мова, коли від господарства залишився тільки побут, а жінки і чоловіки рівною мірою залучені у професійну працю за межами сім'ї та роблять свої фінансові внески на її утримання. Для абсолютної більшості українців еталон сім'ї «чоловіка-годувальника і жінки-домогосподарки» просто недоступний в існуючих соціально-економічних реаліях.

Принципи та цінності сучасної демократії, осердям яких є особиста свобода та права індивіда, унеможливлюють повернення до гендерних ієрархій та подвійних морально-поведінкових стандартів для чоловіків і жінок, що було основою подружніх взаємин у традиційній українській сім'ї і суспільстві.

Попри те, що офіційно зареєстрований шлюб залишається основною формою подружніх стосунків, поступово зростає чисельність консенсуальних (незареєстрованих) подружжів (у 2001 їх частка складала 7 %). Це – прямий наслідок переконання, що основою сім'ї є не формальна реєстрація шлюбу, а почуття до партнера. І при цьому - у порівнянні з європейцями українці (вкупі з румунами та росіянами) вкрай консервативні у поглядах на співжиття без офіційної реєстрації: показник схвалення становить 2.37, тоді як у скандинавських країнах він коливається від 3.9 до 4.5.

Традиції багатодітності в нашій країні втрачені. Зменшення кількості дітей – загальна тенденція цивілізованих країн. Вона викликана цілим комплексом причин, яким навряд чи можна протистояти. Важливим є зсув пріоритету з кількості на якість дітей. При цьому, частка позашлюбних дітей стало зростає: у 1990 кожна десята дитина, а у 2007 – кожна п'ята дитина дитина була народжена поза зареєстрованим шлюбом.

Що й казати про принцип патрилокальності! Сучасні родини живуть там, де мають змогу, а дистанційний чи гостьовий шлюб і транснаціональне батьківство/материнство вже не є рідкістю. Назагал, нині українці облаштовують своє сімейне життя відповідно до власних практичних потреб та можливостей.

Автори згаданої вище „Доповіді..." стверджують: „Найсуттєвішою особливістю розвитку шлюбно-сімейних відносин на зламі тисячоліть є плюралізація форм шлюбу, різноманітність форм сімейних об'єднань і шлюбних стосунків." І це факт. Це реальність. А от ідеальна „традиційна українська родина" – це міф, це мрія, це недосяжна утопія, яку ми вперто плекаємо всіма доступними засобами – від дитячих казок до державної сімейної політики. Українці вірять в одне, а роблять інше: сімейні ідеали та реальні сімейні практики радикально різняться. І саме ця суперечність, як на мене, є головною причиною того психологічного дискомфорту, неспокою, чи навіть паніки з приводу „скорої кончини" сім'ї, яку ми й спостерігаємо. Марність спроб досягнути вимріяаного (неіснуючого) ідеалу неминуче спричиняють фрустрацію, наслідком якої є зростання деструктивних процесів у суспільстві (від пияцтва до родинного насильства). То може варто облиши оті безнадійні спроби та визнати, що ідеали несправжні? Натомість має сенс почати вирішувати реальні питання облаштування сімейного побуту дистанційних та транснаціональних родин, дбати про повноту життя (і у матеріальному, і в емоційному плані) у тих сім'ях, які нині зневажливо називають «неповними»? Чому б не дозволити дорослим людям самим вирішувати, як їм влаштовувати свої сімейні стосунки та припинити насаджувати ідеали і традиції, серед яких є, між іншим, такі, що направді не заслуговують на збереження і не повинні відроджуватися (як от гендерні ієрархії, насильство, зневага до освіти та ін.).

Мабуть, варто нарешті прийняти той факт, що традиційної української родини більше не існує, і тверезо оцінивши існуючий стан речей, смиренно визнати, що теперішнім українцям – в їх урбанізованому, глобалізованому, інформаційному, постмодерному світі - ця архаїчна модель сімейного укладу не потрібна і навіть обтяжлива. Вона - як та дитяча сорочина, яку ми зберігаємо з любов'ю на полиці шафи, але вже ніколи не одягнемо.

Ми не освітлюємо наші житла свічками, не їздимо фірами, не ходимо на панщину, не печемо хліб у печах, не прославляємо монархів і не оборюємо плугом села під час епідемій... Традиційного суспільства більше нема. Ми змінилися, світ змінився, наше життя у ньому змінилося, то чи не час змінити й свій останній притулок – сім'ю – пристосувавши її до цих нинішніх наших потреб?


і

Бурейчак Тетяна
Насаджування "традицій" є репресивним


Моя основна теза, що насаджування "традицій" є репресивним та сприяє негативним процесам та явищам в сімейній сфері. Для того, щоб це продемонструвати я б хотіла звернути увагу на сімейні ролі та очікування від чоловіків.

1) В сучасному українському суспільстві практично нема обговорення чоловічих сімейних ролей. Незважаючи на те, що очікується, що більшість хлопчиків колись матиме власну сім'ю, підготовка до таких майбутніх ролей практично нульова. Якщо подивитися на сучасні енциклопедії для хлопчиків, то там йдеться про виживання в екстремальних умовах, східні бойові мистецтва та математичні ребуси та великі географічні відкриття, проте практично нічого про реальність життя, з якою їм в майбутньому прийдеться мати справу. Активне та відповідальне залучення в сімейну сфера з самого дитинства виключене з пріоритетів виховання чоловіків.
Тому ми маєму ситуацію, коли хоча для чоловіків створення сім'ї є однією з найважливіших життєвих цінностей, проте це не розуміється як процесуальне систематичне залучення в її життєдіяльність. Чоловічий внесок часто традиційно обмежується зарплатою і більшість тягаря за обслуговування родини та догляд за дітьми несуть на собі жінки (навіть якщо вони окрім того мають оплачувану роботу). Маємо яскравий приклад гендерної нерівності та асиметричний розподіл навантаження в сімейній сфері, який спричиняє до того, що жінки як мінімум на 8 годин в тиждень мають більше домашньої роботи, а також до ситуації вітчуженого батьківства – коли роль батька "традиційно" зводиться до уособлення влади, дисципліни та покарання.
Натомість соціологічні та психологічні дослідження доводять, що у родинах, де батько виконує не менше 40 % обов'язків по догляду за дитиною, діти демонструють більш високий рівень розумової компетенції, кращі показники самооцінки, самоконтролю та соціальної компетенції. В таких сім'ях жінки уникають тотальної відповідальності за сім'ю і тим самим покращуються соціально-психологічний клімат. Залучене батьківство також сприяє ґендерній рівності, зменшенню сексизму та домашнього насильства.

Нажаль в Україні цим питанням не присвячується достатньо уваги ні на рівні політики, ні в мас-медіа. Рівень самосвідомості самих чоловіків до таких питань є на надзвичайно низькому рівні. В Україні є лише з десяток чоловічих організацій, які займаються консультацією чоловіків стосовно їх сімейних та батьківських ролей (тато-школи, школи батьківської компетенції, "Чоловіки проти насильства"). Більшість з них знаходяться в центральній та східній Україні і жодної такої організації не зареєстровано у Львові.

2) "Традиційний" тиск соціальної та фінансової "успішності" та негнучкість гендерних ролей мають прямий і часто негативний вплив на чоловіків. Це відображається в тому, що через тиск ролі годувальника чоловіки значно болючіше переносять невдачі в професійній сфері та кар'єрі, а їх залучення в домогосподарство може викликати їх страх стигматизації за втрату "справжної мужності". Неможливість відповідати жорстким соціальним канонам успішності особливо в економічно нестабільних умовах для багатьох чоловіків вирішується в деструктивний спосіб, коли така поведінка спрямована на себе або інших. Це, зокрема, може бути депресія, песимізм, неадекватна соціальна поведінка, зловживання алкоголем, наркотиками, агресія, насильство, суїциди тощо.
Відзначимо для прикладу, що середня тривалість життя чоловіків в Україні є на 12 років коротша ніж жінок. Вона складає 62 роки проти 74 роки в жінок на 2010 р. Ці показники значною мірою визначаються надсмертністю чоловіків у працездатному віці. Рівень захворюваності чоловіків на алкоголізм та алкогольні психози в середньому в 6-7 перевищує відповідні показники серед жінок. Чоловіки також в 5-6 разів частіше від жінок потрапляють під вплив наркотичної залежності. Масштаби домашнього насильства в Україні є колосальними. Більше 70% жінок хоча б раз в житті зазнала домашнього насильства, а значна частина з них потерпає від нього в систематичний спосіб. Проте, нажаль, те, що у 95% кривдниками та агресорами є чоловіки не отримує в нашому суспільстві ні належної уваги, ні адекватних спроб подолання.


всю дискусію можна послухати тут

ззі.
до речі, в тому клубі наступна тема теж шикарна:
10.09.11р.| «Інші галичани». Чи може правдивий галичанин бути гомосексуалістом?
(проблема гомофобії місцевого політикуму, суспільства та релігійних спільнот)
| відбуватиметься пряма відео трансляція під час дискусії· з 14:00 до 16:00 год |
Tags: Украина, национализм
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 3 comments